"Записки українського самашедшого": перші враження

— поезія та проза Ліни Костенко — дуже різні. Проза — публіцистична, нагадує стрічку новин. 
— читається легко, але суцільно депресивний текст. Проблески іронії на фоні безпросвітної чорноти.
— вміння авторки проникнути у чоловічу психологію, як на мене, дуже сумнівне. Головний герой — жінкоподібна істота, надто вже неприродними видаються його зацікавлення астрологією (якої у творі забагато) та параноїдальні страхи хвороби та… фемінізму. А як він говорить про свою жінку? «Моя дружина гарно вписується в дизайн іномарки...». Він переважно страждає (і робота не його, і країна не його...), але мовчить про це: «А я кажу: «Нормально», — і відчуваю, що не нормально, і хтось із нас божевільний, вони чи я». Він здатний тільки думати про Канари, а сказати правду чи щось зробити, щоб поліпшити становище — ніяк… Такий собі антигерой*.
* Українському дискурсові, який кишить антигероями, потрібні герої, ті, на кого можна рівнятися… а звідки вони візьмуться, якщо навіть уява не може породити їх прототипів?
— настрій апокаліптичний: Україну підмінили, а число 2000 символізує Змія-Диявола… Якийсь тупий фаталізм.
— брак психологізму дається взнаки і при описі героїв — поки що я їх «не бачу» — ні характерів, ні зовнішніх типів.
Після 20 сторінок «Записок» на ніч мені снилися кошмари — якась війна, «ми» (хто ці «ми» — не пам.ятаю) мусимо терміново тікати зі свого дому, ховати найцінніше, бо з хвилини на хвилину туди прийдуть вороги. А позавчора уві сні лежала у київській лікарні (бо хтось мені голову мало не відрізав), а в тій самій лікарні перебувала Костенко (ще прийшла в голову думка — яка чудова нагода для знайомства)...
Ці кошмари — до і після читання — прийшли не випадково. Чого варте лише мантро-повторювання словосполучення «Таращанське тіло»?

Тут можна скачати книгу: flibusta.net/b/219932/read#t1