Вулиця Собача

Вулиця мого життя зветься Собача,
вдосвіта гавкотом мій наповнений Рим.
Тільки замріюся –  пальці покусані,
краще –
все ж пам’ятати завжди, де  я і з ким.
 
Сни про кістки і трохи повити на місяць –
все що потрібно собаці
у вічних парканах,
люди так само себе оточили граттям –
в будах просторих мовчки зализують рани.
 
Люди, як пси, а суки у чомусь, як люди.
Голос зламався і гримнув додолу криком –
це нелюдське,
людського зосталосямало —
погляд у небо з розчахнутих євровікон.